Скульптор з Полтавщини 98 років тому створив унікальний пам’ятник Тарасу Шевченкові

Сьогодні необхідно обов’язково згадати Івана Петровича Кавалерідзе (13.04.1887 – 3.12.1978) — відомого українського скульптора, режисера кіно і театру, сценариста, Народного артиста України. Згадуємо ми його у день народження як земляка, уродженця історичної Полтавщини.

Народився в хуторі Ладанському Роменського повіту Полтавської губ. Син українки і солдата-грузина, наш земляк став визначним діячем української культури і мистецта, а монументальні витвори майстра прикрасили центральні площі Києва, Богуслава, Білої Церкви, Ромен та Чернігова. Для Полтави Іван Кавалерідзе створив своєрідний її сучасний бренд — величну скульптуру Тараса Григоровича Шевченка, розташовану в центрі міста.

З Полтавою І. П. Кавалерідзе пов’язували і родинні зв’язки, зокрема, його дружина — Надія Пилипівна Капельгородська (1904 – 1984), відома акторка та сценарист, донька полтавського письменника і публіциста П. Й. Капельгородського (1882 – 1938), з якою він побрався 1932 року.

Конструктивістська брила-гора, з якої виростає постать Великого Кобзаря в задумі, з короткими та пророчими словами поета: «… і вражою злою кров’ю волю окропіте», що мають неабияку актуальність і сьогодні. Немов-би дисонуюча з оточсенням велична скульптура виконана в бетоні, розташована навпроти програмного витвору українського модерну — Будинку Полтавського губернського земства. Спочатку вважалося, що цей пам’ятник загалом дисонує із геніальним архітектурним твором Василя Кричевського. Та, як здається, обидва митця узгоджували місце її спорудження…

Відкритий пам’ятник 1926 року у присутності не тільки більшості полтавців, а й представників уряду більшовицької України. На той час це була доволі визначна подія, на яку навіть приїздив колектив славнозвісного столичного театру «Березіль». Проте час поривів «українізації» невдовзі минув, змінившись на розгортання репресій. І на багатьох учасників урочистостей вже чекали повістки до відповідних органів або ж приїзд нічних «воронків». Хоча пам’ятник залишився… Пережив перші п’ятирічки, кілька років німецько-радянської війни, аж поки у вересні 1943 не був пошкоджений відступаючими нацистами (А чи тільки ними?).

Про долю пам’ятника доцільно далі розповістити за спогадами відомого полтавського архітектора Л. С. Вайнгорта (1912 – 1994), оприлюдненими кілька разів у виданнях збірки «Записки провінційного архітектора».

У жовтні 1947 р. до Полтави прибув тодішній перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов. Далі за тектом:

«…Чергова зупинка біля спаленого Краєзнавчого музею. Сумна картина! Мене вже не просять давати пояснення. Розповідає М. С. Марков [тодішній секретар Полтавського обкому КП(б)У] про те, як нацисти спалили унікальну будівлю й кинули у вогонь групу невинних громадян Полтави, котрі намагалися спасти будівлю. Потім Хрущов, повернувшись до розташованого перед музеєм пам’ятника Шевченку, просить мене роз’яснити, в якому він стилі виконаний.

Відповідаю:

― В стилі конструктивізму, із залізобетону. І розповідаю, що в 1925–1926 роках скульптор Іван Кавалерідзе створив цю композицію у вигляді кургану-скелі, з якого виростає могутня фігура Кобзаря.

Микита Сергійович відзначив, що це стиль футуризму. Я намагався пояснити, що футуризм 20-х років відноситься до поезії. Адекватний стиль в архітектурі — конструктивізм. Хрущов звернув увагу всіх, як гітлерівці спаплюжили фігуру Шевченка і весь пам’ятник, а потім сказав:

― Цей пам’ятник не зрозумілий народу. Його не варто реставрувати, а залишити, як пам’ятник фашистського вандалізму.

І далі підкреслив:

― Батько українського народу заслуговує, щоб у Полтаві йому був поставлений новий пам’ятник, із бронзи, наприклад, такий, як у Києві.

І, звертаючись до мене:

― Ви подумайте, товариш архітектор, підберіть місце для нового пам’ятника, підготуйте умови конкурсу для створення пам’ятника Шевченку в Полтаві! Ми підкажемо уряду, щоб Вам у цьому допомогли».

Правда, до нового пам’ятника справа не дійшла, хоча, місцеве керівництво довгий час не дозволяло привести в порядок напівзруйнований монумент Т. Г. Шевченку. Л. С. Вайногрт зазначав, що навіть через десятиліття після війни верхня частина скульптури була розбитою. Замість руки стирчав оголений арматурний стрижень, була пошкоджена голова монументу. Тільки в кінці 1950-х рр. один із нових керівників області влаштував рознос міській владі за пошкоджений пам’ятник. Тому його до початку 1960-х рр. уперше відреставрували. Пізніше відбулося ще кілька реставрацій і косметичних ремонтів.

На початку 1970-х рр., коли Полтаву відвідав І. П. Кавалерідзе, митець висловився щодо можливості заміни бетонного монументу на гранітний, та ці пропозиції то відкладалися, то знову з’являлися, хоча так і не мали реального втілення у життя.

А пам’ятник майже без змін зостався у міському просторі. Полтавці і гості міста звикли до цієї, здавалося б, зовсім відмінної у стилі від сусіднього будинку музею скульптури, полюбили її. І мало б хто хотів змінити бетону скульптуру – відголосок «авангарду» 1920-х рр. – на «відмитий» у тендерах житомирський граніт, до того ж, до якого вже не змогли б торкнутися руки видатного скульптора-земляка… Отже, цей пам’ятник треба стананно оберігати й час від часу реставрувати, обмеживши рух важкого транспорту по цій ділянці вул. Конституції.

Підготував Олександр Супруненко

P.S.

Л. С. Вайнгорт припускав, що на цій фотолистівці зображений І. П. Кавалерідзе із донькою в кін. 1930-х рр., проте, швидше за все, це фото Я. Риженка, відомого музеолога й етнографа із донькою 1926 – 1928 рр.