Кременчужанка, яку звільнили з полону у Сирії: «У мене таке відчуття, ніби я заново народилася»

Кременчук оперативний розповідав про те, як наприкінці минулого року до України з сирійського полону повернулися дві жінки з дітьми. Одна з них – кременчужанка Аліме Аббасова.

Проблеми утримання у сирійських таборах і їхнього повернення на батьківщину в ефірі Радіо Крим.Реалії  Алліме Аббасова обговорювала разом із ведучим Тарасом Ібрагімовим.

‒ Аліме Аббасова прожила в Сирії з чоловіком чотири роки, поки він працював шевцем в ісламістів. Проте у 2019 році його забрали до в’язниці за участь у бойових діях, жінка залишилася одна з п’ятьма дітьми. Аліме, є усталена думка, що ті, хто виїхав до Сирії або Іраку, ‒ це обов’язково прихильники екстремістських, терористичних поглядів. Що б ви відповіли на таке твердження?​

Аббасова: Це не так. Більшість жінок, які туди поїхали, не знали, що там на них чекає. Всі поїхали через незнання. Я не кажу, що там немає тих, хто підтримує їхню ідеологію, таких теж достатньо, ‒ але не треба всіх під одну мірку заганяти.

‒ Як ви потрапили до Сирії?

Аббасова: Ми з чоловіком громадяни України, прописані в Кременчуці, де я зараз і живу. Ми працювали в Ялті й добре почувалися, у нас все було прекрасно, до того, як Росія почала окупувати Крим. Після цього ми не захотіли залишатися й поїхали назад додому в Кременчук, потім до Львова, працювали там недовго. Чоловік підтримував зв’язки з друзями, які раніше виїхали до Сирії, вони й покликали його туди. Ось на цьому ґрунті ми пішли за ними.

‒ Які умови в цьому таборі, де ви опинилися після всіх подій у Сирії?

Аббасова: Умови в Роджі набагато кращі, ніж в Аль-Холі, але переважно українки перебувають саме в останньому. Там пів року тебе мучить спека, і ні вдома, ні на вулиці ти не можеш ні на хвилиночку знайти місце, щоб сховатися від спеки. Саме в цю секунду жінки, які залишилися там, мучаться, там кишать комахи ‒ скорпіони, сколопендри. Боїшся руку під матрац засунути, бо тебе може хтось вкусити. Часто пожежі відбуваються, зараз іще сезон піщаних бур. Мені здається, треба якось швидше вирішувати ці питання, тому що жити там дійсно дуже важко. Я вже не можу повірити, що я там колись була.

‒ Який вигляд має один день у цьому таборі?Я працювала ‒ готувала їжу на продаж. Мої діти ходили й продавали її в таборі, так ми виживали

Аббасова: Пів дня ти стоїш у черзі по воду, лаєшся з іншими жінками, потім тягаєш її. Якщо встигнеш, набереш, не встигнеш ‒ залишишся без води. Тобто встаєш о шостій ранку й до полудня воду носиш. Потім вже у кого як: сидиш у наметі, через спеку нікуди не вийдеш. Я працювала ‒ готувала їжу на продаж. Мої діти ходили й продавали її в таборі, так ми виживали.

‒ Як зараз складається ваше життя, як ви проходите реабілітацію разом із дітьми?

Аббасова: Я дуже вдячна всім, хто брав участь у звільненні. Я так рада, що я вдома, що я зустріла цю прекрасну весну, яку вже не бачила багато років: дерева, квіти, листочки. Стільки емоцій у мене, у дітей! З боку людей, які мене оточують, немає взагалі ніякого негативу: навпаки, приходять і кажуть, мовляв, якщо потрібна допомога, звертайся. Вони усі знають мою історію, іноді в місті мене впізнають. Усі хочуть підтримати, я ні разу не відчула на собі ненависний погляд. Двоє старших дітей навчаються, зараз закінчуються іспити. Маленькі діти задоволені, що у нас тут гойдалки є, гірки. Вони постійно кажуть: «Ми не хочемо в табір, ми хочемо тут вдома жити».

‒ Чим ви плануєте займатися?

Аббасова: У мене багато планів. У мене таке відчуття, ніби я заново народилася. Хочу багато чого зробити: піти навчатися, потім ще вчитися. Хочу, щоб діти теж були грамотними. Маленьких віддам у садочок. Словом, я ніби заново народилася.